вівторок, 24.04.2012
Жив був принц на білому конику, хоча вірніше буде сказати: жив був принц і був у нього білий коник, на якому він їздив чи то скакав по своїх землях в пошуках принцеси. Шукав він її дуже довго, ще з дитячих років, коли перед сном йому начитували казку про принца й принцесу. Їздив він по своїх землях й шукав принцесу.
Жила була дівчина на ім’я Ганнуся, яка все дитинство, тінейджерство та перші два курси мріяла про принца на білому коні, котрий приїде, чи прискаче, до неї на цьому ж білому коні й забере Ганнусю в своє царство, де будуть жити вони в любові та злагоді. Кожну вільну хвилину Ганнуся уявляла, як принц в казково гарному вбранні скаче в полі на білосніжному коні і в руках у нього сімдесят білосніжних й яскраво червоних троянд. Ганнуся тим часом збирає польові квіти й співає: Чом ти не прийшов, як місяць зійшов… Доспівуючи перший куплет пісні вона підіймає голову, щоб подивитись в блакить та перед нею опиняється принц з величезним букетом троянд, які встеляються в її ногах. Він говорить їй багато гарних слів про кохання, садить на свого коника й відвозить в своє царство. Вона народжує йому багато діток і живуть вони довго й щасливо. Ганнуся дуже часто уявляла собі цю картину і щоразу на її чарівному обличчі з’являлась ледь помітна посмішка. Ганнуся навчалась на фінансиста на третьому курсі в інституті, де навчають фінансів. Навчалась вона старанно, уважно вивчаючи кожен предмет, що з’являвся в її розкладі. Жила вона в гуртожитку з трьома іншими дівчатами того ж інституту, котрі не мріяли про принців: одна хотіла вийти заміж за олігарха і у вус не дути, інша мріяла про простого вірного хлопця, що у всьому буде її слухати, третя була лесбіянкою. І всі вони кепкували з Ганнусиної мрії про принца. Коли наставав вечір дівчата прибирались якнайкраще й виходили «в світ» в пошуках своїх олігархів, простих хлопців й дівчат. Лише Ганнуся залишалась в гуртожитку. Вона діставала Ромео і Джульєтту в оригіналі й читала її. Одного разу в деканаті повідомили, що один викладач напередодні перевідсвяткував один захід і не зможе провести лекцію. В зв’язку з цим в Ганнусі з’явилось вікно. Що ж робити, - подумала Ганнуся, - Може піти в парк й дочитати Ромео і Джульєтту? Мабуть так і зроблю. І Пішла вона в парк, що розташовувався неподалік від інституту. По дорозі в парк вона помітила, що біля інституту стоїть білосніжний Бентлі з номерами «Prince», та якось не придала цьому значення. Прийшовши в парк вона вибрала одну з вільних лавок біля фонтану, сіла й відкрила книжку. Дочитавши до моменту, коли Ромео вінчався з Джульєттою, до неї прилетів білосніжний голуб й сів на лавці поруч. Ганнуся поглянула на нього й помітила, що в його правій лапі був прив’язаний якийсь маленький згорток паперу. Ганнуся здивувалась, як це можливо в 21 столітті… Вона захвилювалась, серце почало битись частіше… потяглась до голуба взяла його в руки й дістала згорток. Розгорнувши його вона прочитала: Look In The Sky. Тільки Ганнуся підняла очі, щоб глянути в небо, як звідти почали падати пелюстки яскраво червоних й білосніжних троянд... Серце Ганнуся ледь втримувалось в грудях… І тут перед нею з’являється високий, одягнутий, як з глянцевого журналу хлопець з величезним букетом білосніжних й яскраво червоних троянд, які він встелив в її ногах. Неподалік від нього стояв той самий білий Бентлі, що Ганнуся бачила біля інституту. Це був наш принц, що їздив по своїх землях на білому конику в пошуках принцеси. Та чим далі він заїжджав тим більше його коник втомлювався, й одного разу принц вирішив, що потрібно зібрати силу трьохсот таких коників й помістити їх в одному сталевому коні, та купив Бентлі.
І ось наш принц стоїть на коліні біля своєї принцеси, нашої Ганнусі, говорить їй багато гарних слів про кохання, бере її на руки ї садить в Бентлі. Через півроку він забрав Ганнусю до себе в своє царство. А інститут Ганнуся закінчила заочно.
Ось і казочці кінець, а хто слухав молодець.
п'ятниця, 13.04.2012
Хей Брэд, как насчет виски, чистого двойного виски ?
да без проблем братишь! )))))))
что будем курить ?
ооо, нет без обид но эт не ко мне)
ты чего, Брэд, я же про сигары ...кубинские..
ой прости Пит, как то не подумал!)
не подумал он, растаманом меня назвал... что же ты так, а Брэд?
кстати, что это у тебя за прическа такая, мы же на диком западе, что за косички?
эммм, пит, ты чё? - какие косички? я в шляпе! :D
ох да, извини меня старого дурака, я перепутал тебя с официанткой, она так похожа на тебя....
как твой пистолет, не клинит больше? нам сегодня нужно разобраться с этими падонками с негритянского квартала..
они задолжали мне 70 центов...
Пит, ты чё спутал меня вон с той красоткой?! хватит пить Пит! :D пистолет - да вроде не клинет, надеюсь не получится как тогда..))))ну ты помнишь наверное...)))
как же забыть такое, мы убегали как китайские крысы с колумбийского корабля, на который напали пираты северных морей, ты еще потерял тогда свой любимый корсет, я до сих пор не могу, понят, зачем ты носил корсет....
он остался от правнучьей бабушки моей покойной тетки :D это реликвия)))
ах да, ты как то рассказывал об этом, ты тогда еще перочинным ножом вытягивал пулю с ноги, когда мы воровали кур у индейцев, тебя подстрелили...
да, да-а ты при этом стоял и ржал надо мной)между прочим было неприятно..))) а индейцы какие суровые попались, ваще не понимают, что нам нужно было найти то самое яйцо! :D
то самое яйцо, которое потерял наш капитан в бою с мексиканцами, славно мы тогда порезвились, помнится мне, день тогда был солнечный, но тучи уже собирались, и ты перед боем решил сделать себе тату, каленым железом, говорил: посмотри какой я смелый...
даааааа, славные были деньки))))теперь на моей левой щиколотке красуется шрам размером с кулак, смелости мне не занимать, но с того дня каленное железо мне как то больше не по душе...хоть оно и помогло мне в схватке с тем перцем которому я этим железом ткнул в пятую точку :D
говори прямо: ткнул в зад, жирный мексиканский зад, он тогда бегал как заяц по полю, искал воду, правда потом все таки поймал и свой кусок свинца....
посмотри на столик возле окна, где то я видел ту желтую рожу, может он тоже должен деньги ?
ну не знаю, не знаю Тощий Пит, он что-то на нас так подозрительно смотрит....может пора с ним разобраться?
сейчас я нашпигую его, как индейку на день благодарения,
прикрой меня, Бред, и помни, если пулю поймаю я, присмотри за моим вазоном...
Пит, не хочу тебя кидать как ненужную вещь но мне пора....(
ты бросаешь меня на растерзание львам...
***
Брэд, он плюнул мне на сапог и я его за это напичкал свинцом, бежим быстрей пока шериф не отрезвел...
делаем ноги! какого черта, Пит, откуда здесь взялся забор, его тут не было час назад, хотя стоп - это повозка, прыгаем скорей в неё...
в ней навоз, ты что Брэд... это же бред... я буду вонять как шлюха с пивной у Боба... лучше давай завалим извозчика и своруем этих лошадей, (за нами уже летят пули)....
бери вот эту, а я пока отвлеку их......
тыб дык тыб дык тыб дык...мы типа скачем......
хэй Брэд, хорошо скачем, видать породистые кони нам попались...почему у тебя из ноги пуля выглядывает ?
ой, блин а я и не заметил, нужно срочно её оттуда вытащить, сейчас скроемся вон за теми холмами и сделаем остановку...
держись друг мой, сейчас я тебя буду лечить, (я пошел и принес змею)...
вот я принес змею, сейчас я вытащу пулю да перевяжу змеей твою ногу, чтобы кровь осталась в тебе, на выпей текилы, я прихватил бутылку, когда мы убегали…
как экстремально :D спасибо Пит, ты настоящий друг и, будь ты женщиной, чуток посимпатичней я б тебя обнял и поцеловал !!! :D - ой у меня кажется начались галлюцинации, и я сболтнул немного лишнего прости...)
это от потери крови....потерпи немного....ты мне тоже нравишься... но я не могу вот так целоваться с другом, тем более у которого вместо груди яйца...
все, ногу я перевязал, пойду, подстрелю тех ублюдков, что за нами гнались и подстрелили тебя..
спасибо дружище!!! нет не ходи, останься со мной, я боюсь тебя потерять –с лишком много с тобой, засранцем, у меня связано воспоминаний....а помнишь анжелику (энджи, мы её ёще называли)...
как же её забыть, хороша чертовка .... помнится мне, как мы с ней в баню ходили (31 декабря, у нас традиция такая..:))))).....)....
помнится мне как она спасла тебя от передряги на восточном побережье, когда мы перевозили контрабанду сигар, как же она стреляла...эх...
середа, 28.03.2012
Четвер 22 березня. Нічим не примітний день без ніяких обіцянок на щось неймовірно захоплююче. Сиджу в офісі працюю. Працюю напружено, весь поглинутий роботою. Відволік мене від «медитації» дзвінок друга Дімона. Ще не прийнявши дзвінок я зрозумів, що буде якась цікава пропозиція, вірніше, не те щоб зрозумів, скоріше відчув, і відчуття мої мене не підвели. Пропозиція поїхати в Буковель на машині сьогодні ж ввела мене на мить в стан заціпеніння, це був свого роду міні шок. І я почав микатись, як заєць в полі серед мисливських собак. І хочеться і колеться. Серцем відчуваю, що треба погоджуватись та їхати, мозок починає сумніватись, підраховуючи всі нюанси починаючи з фінансів і закінчуючи організаторським моментом. Поки думки боролись з відчуттями прийняв пару робочих дзвінків, після яких сказав собі: Я їду, подалі від всього цього… (звісно це прикрашена фраза)…
В боротьбі між відчуттями, керованими серцем, та сумнівами, генерованими мозком, перемогло серце. Все таки, краще керуватись відчуттями, тут ніколи не прогадаєш і вибір завжди буде вірним.
Така ж пропозиція поступила ще до одного нашого спільного друга з Києва. Та в його боротьбі перемогли сумніви. І залишився він з ними в Києві…
Звичайно, коли ти отримуєш пропозицію такого роду, про якусь роботу можна зразу забувати, всі твої думки поглинаються даною пригодою. Тож решту робочого часу я вже подумки був в дорозі в Карпати.
Подорож наша почалась о дев’ятій годині вечора. Не найкращий час для поїздки в Карпати на машині. Та все ж, о дев’ятій вечора ми виїхали з заправки, що на виїзді з Білої Церкви на трасі Біла Церква – Сквира. Розглядався ще варіант виїхати о другій годині ночі, та сама думка про те, що доведеться чекати другої години ночі й весь це час мандражувати, намагаючись заснути, відкинула цю ідею в ряди несхвалених. Тож ми залили повний бак пального, пристебнулись, ввімкнули музику, глянули на карту доріг України й рушили. Нічого цікавого до Житомира не відбувалось, та й не могло відбутись. Виїхавши на Житомирську трасу й відчувши під колесами справжній асфальт я трішки розслабився. Їдеш та тільки поглядаєш на палаючі очі автомобілів, що їдуть по зустрічній смузі. Коли довго дивишся в ніч та бачиш перед собою два вогники, що з’являються й зникають, з’являються й зникають, починаєш думати, що летиш у відкритому космосі між зірок. Летиш собі й тобі так добре….аж поки не помічаєш, що дві зірки попереду сяють надто яскраво й дуже швидко наближаються до тебе. Тоді розумієш, що це якийсь дурень, що веде фуру, вирішив обігнати іншу фуру. І ти вхоплюєшся в ручку дверей сильно-сильно, й з усіма мурашками, що в паніці бігають по твоїй спині втоплюєшся в сидіння якомога глибше. І коли ці два вогники пролітають зліва від тебе ще з хвилину сидиш й не можеш поворухнутися. На цьому закінчується твій безтурботний політ між зірок і весь наступний час ти уважно вдивляєшся у вогники, що наближаються.
Вирішили ми з Дімоном почати наш тур до Буковелю з відвідин міста Львів. Глянули на карту та поїхали через Рівне. Дорога там звичайно відмінна. Від Рівного до Львова взагалі злітна смуга, особливо, коли їдеш вночі й розмітка виблискує як сніг на сонці.
О другій годині ночі заїхали на чергову заправку та вирішили поспати. Хто не спав в машині, невеликого розміру, краще не уявляйте як це. Цього не можна висловити словами та й слів таких ще не придумано… прокинувся я о шостій ранку від того, що замерз. Певно Дімон теж замерз, бо прокинувся він майже разом зі мною і відразу завів машину, щоб ввімкнути пічку та прогріти салон. Прокинувшись, я вийшов з машини, щоб трішки розім’яти залежані м’язи. Перше, що кинулось в очі, вірніше в носа, це тепле, свіже, весняне повітря, яке відразу придає бадьорого настрою. Підбадьорившись і трішки підзамерзши, я вирішив, що в машині все ж тепліше і затишніше, та, не довго думаючи, швидко скочив всередину. О сьомій тридцять ми виїхали з заправки, заливши знову повний бак. Проїхали метрів з десять й побачили напис: Вас вітає Львівська область. Трішки посміялись з того, що не доїхали десять метрів.
О дев’ятій ранку в’їхали в культурну столицю України, як його називають туристи, себто у Львів.
Припаркували десь машину, взяли карту Львова та пішли кудись.
Сказати, що Львів мене відразу вразив чимось надзвичайним, то навіть і не знаю чи скажу. Звісно гарно, щось інше…та все ж…Дімон вже був у Львові і вирішили ми поснідати в одному кафе, де він бував вже. Забігайлівка ця знаходилась в центрі міста ще й біля якогось визначного місця, бо прийшовши туди ми зустріли десятка два туристів підлітків з Росії, що фотографувались на фоні цього визначного місця. Тоді прийшли нові, за ними інші. Отак все й відбувалось, ти сидиш і сьорбаєш свій гаряченький суп, а в трьох метрах від тебе проводяться справжні фотосесії. В мене було майнула думка, щоб і собі сфотографуватись, та подумавши, для чого воно мені, вирішив спокійно доїсти свій суп. Попоївши гарячого ми з Дімоном подумали, а чи не залишитись нам в цьому місті на день, погуляти й краще його пізнати.
Гарячий суп з грибочків якось чудотворно вплинув на сприйняття міста. Я вже почав звертати увагу на архітектуру й інші дрібнички. Місто почало виростати в моєму внутрішньому сприйнятті. Прогулюючись, звернув увагу на вулички, що губляться одна в одній створюючи один великий лабіринт. Тут ще й досі витає в повітрі дух партизан та повстанців. Іноді складалось враження, що опинився в історії і зараз вийдуть хлопці з УПА з котроїсь вулички та почнуть допитувати, чи не москаль я часом?..
Місто почало подобатись все більше. Особливість його в тому, що українського в ньому дуже мало. Це моя суб’єктивна думка. Можливо вона сформувалась від невідання того справжнього українського. І, взагалі, від відсутності духу України в українському повітрі. Архітектура міста більш схожа на архітектуру старої Праги (це я про старий Львів). Нові споруди особливо не вражають й не мають свого духу, бо не мають історії перевіреної часом.
Прогулявшись трішки по вуличках та знайшовши наш автомобіль, припаркований десь, ми поїхали в готель з оригінальною назвою «Турист». Поселились відносно недорого. Адміністратор зробив нам ще якусь знижку взамін на те, що ми виселимось о сьомій тридцять наступного ранку. В цьому я побачив якісь темні промисли, що провертають адміністратори таких готелів. Та це мало нас хвилювало. Нам потрібно було переночувати і ми отримали доволі пристойне ліжко за доволі прийнятну ціну. В цьому випадку виграли всі, окрім власників готелю.
Подрімавши в готелі, ми пішли в місто, щоб краще його роздивитись та пройнятись духом.
Друге, після архітектури, що я помітив, то це – дівчата Львова. Склалось таке враження, що найгарніші дівчата України зібрались саме в цьому місті. Що не друга дівчина – то квіточка. І краса їх не тільки в зовнішності, а ще й в тому, що в них є щось справжнє, чисте, українське.
У Львові є таке місце називається «Високий Замок». Це найвища точка, де майорить державний прапор України й звідки видно все місто. Ми довго його шукали, блукали, а знайшовши, ще доклали не мало зусиль, щоб викарабкатись на гору де знаходиться оглядовий майданчик. Поборовши всі перепони ми з Дімоном вже стояли біля прапора, який оточила юрба якихось школярів, що потягували шампанське і жваво фотографувались. Гарно. Гарно там. Якась легкість в тілі й думках оволодіває тобою, коли стоїш там і дивишся в далечінь і вітер пронизує тебе лоскочучи твої коси. В день там дуже гарно. Та місцеві кажуть, що вночі ще гарніше, місто грає вогнями різних кольорів створюючи захоплюючу картину зі своїм таїнством. Хотів би написати ще про Львів, та одного дня замало, щоб пережити в собі й відчути дух міста, дух історії, яку приховує кожен будинок, кожна вуличка…
Прогулюючись по нічному Львові чомусь згадалась мені нічна Англія, а саме місто Лінкольн, в якому, в свій час, мав нагоду жити. Можливо тому, що тут як і там люди просто гуляють по вуличкам нікуди не кваплячись, розмовляють, сміються, п’ють каву чи пиво за столиками, що стоять на дворі просто посеред вуличок.
Наступного ранку ми виселились з готелю з оригінальною назвою «Турист» та совіцькою архітектурою і рушили в бік Мукачів. Дімон казав, що там є якійсь замок, заради якого варто проїхати двісті кілометрів. Я особливо не радів з цієї думки. Двісті додаткових кілометрів не найкращий подарунок для організму. Мій скептицизм був розбитий та знищений, коли ми, подолавши вищезгадану відстань, під’їхали до замку Паланок. Історії я його не знаю, про що й шкодую. Замок вразив своєю загадковістю, атмосферою якогось благородства й інтелігентності. Щось високе й світле витало в його повітрі. Особливого настрою додавала жива музика у виконанні трьох музик, що лунала в дворі замку. Якби він знаходився неподалік від Білої Церкви, можна було б їздити сюди щовихідні, щоб забутись й сховатись від щоденної рутини. Кращого місця для медитації й для того, щоб розібратись зі своїми думками годі й шукати.
Час піджимав. Послухавши трішки Ніно Роту ми сіли в автомобіль ще раз глянули на карту й рушили в центр Європи, в географічний центр Європи. По дорозі до цього центру побачили майже справжню Європу. Будиночки в селах на кордоні з Румунією вражають своєю красою.
Доїхавши до згадуваного центру ми з Дімоном, як істинні туристи, зробили декілька світлин на фоні того стовпа, що його називають центром Європи, хоча здається мені, що справжній центр знаходиться десь в глибині лісу, й дістатись туди не так легко, а цей стовп поставили на дорозі, щоб туристам було зручніше. Провівши фотосесію ми з гордістю поїхали далі. Кінцевим пунктом нашого туру був Буковель, куди ми й попрямували.
Буковель
Важко описати враження від побаченого. Можна описати які гарні гори, що вражають своєю дивовижністю, можна описати які гарні готельні комплекси, від яких віє багатством й розкішшю. Та не можна описати коли все це поєднується в одне ціле. Це потрібно побачити, відчути. Сказати "гарно", що нічого не сказати.
В’їжджаючи на територію курорту звернув увагу на молоду пару. Вони сиділи на лавці біля дороги. Мокрі, змучені, виснажені, та в їх очах було стільки енергії, радості й задоволення, що я подумав: а чи не в цьому щастя ?... вони здалися мені такими щасливими.
Заселились ми "у Наташі", це такий собі міні комплекс з номерами, сауною й «Рестораном». Довго не гадаючи чим зайнятись ми пішли в «Ресторан» і добре там попоїли скуштувавши трішки місцевого самогону. Втома від дороги швидко вклала в ліжко.
Найцікавіше було наступного ранку коли в моїх руках опинились лижі, черевики й шолом. В мені перемішались і страх від невіданого, і цікавість від нового й захоплення від загальної атмосфери. Емоції від катання на лижах змінювались, як хамелеон в момент небезпеки.
Перший спуск пролетів як уві сні. Не встиг оговтатись як опинився на підйомнику, що підіймав нас на іншу трасу. Після другого спуску відчув втому, яка була обумовлена скоріше від невпевненості ніж від виснаження. Після третього спуску почало подобатись все більше. І сподобався саме цей спуск, крутий початок траси, на якому спускаєшся помірно повільно, роз’їжджаючи по всій ширині траси й пологим закінченням, де можна не боячись набрати швидкість й відчути всю насолоду від катання. Прокатавши по цій трасі декілька разів, піднялись на схожу, тільки трішки довшу. Ця теж сподобалась. Я вже почав входити в смак катання й отримувати справжнє задоволення як опинились ми з Дімоном на трасі для «шибайголів». Тільки проїхавши її я зрозумів чому крім нас з Дімоном там каталось лише пару чоловік. Почалась ця диво траса майже як решта попередніх, доволі крутий початок, який я, як і попередні, по маленьку почав роз’їжджати по всій ширині. Проїхавши так метрів з двадцять я помітив, що замість того щоб ставати пологішим спуск чогось став ще крутішим. Від побаченого в мене похололо всередині. Я вже був зняв лижі й вирішив дійти до кінця траси пішки, та пройшовши пару метрів зрозумів, що в лижах безпечніше, знову одяг їх і вирішив продовжити спуск бочком, як це робили на попередніх трасах такі ж чайники як я. З’їжджаючи по всій ширині при одному з поворотів мене почало нести вниз з такою швидкістю, що думки про вирулювання з даної халепи не встигали формуватись в моїй голові. Якимось чином я впав на бочок, це іноді дозволяло мені гальмувати на попередніх трасах, коли набирав досить високу швидкість. На лижах я стояв перший раз, тож я ще той чайник.
Впавши на бочок, я подумав, що пронесло. Та де там. Спуск був настільки крутим, що я просто котився вниз, як мішок з «гімном», як сказав згодом Дімон. Кочусь я і думаю: що ж робити ? до кінця траси ще так далеко. Один з відчайдухів, що теж там катався, крикнув мені, щоб я гальмував лижами. Воно б добре, подумав я і далі котився вниз. Скажу вам, це трохи моторошно, й зовсім не додає адреналіну. Якимось чином я зумів згрупуватись й стулити ноги з лижами разом та загальмував. Став на лижі й продовжив свій спуск на виживання. Після того, як ми дійшли кінця траси, я ще деякий час розповідав Дімону про свій «захват» від даної траси. Він сказав, що йому теж «Сподобалось». Я вирішив, що вистачить з мене лиж, та слова Дімона, що для того, щоб дістатись виходу потрібно ще раз-другий спуститись, не додали мені ентузіазму.
Трішки оговтавшись від траси для «шибайголів» ми піднялись на чотирнадцяту смугу, що вела до одного з виходів. Траса ця була настільки легкою, що я навіть забув про попередню пригоду.
Вразило мене на трасах ще те, що там іноді катаються діти не вище моїх колін. І катаються куди краще за мене.
Віддавши орендовані лижі ми, поволочивши ноги, попрямували до «Наташі», забрали речі й поїхали додому.
Враховуючи час виділений на дані пригоди, можна сказати, що вихідні вдались.
вівторок, 06.03.2012
Пройдешня ніч нам все сказала
Вона зробила це для нас
В мовчанні й тиші нас з’єднала
Відкривши світ нових прикрас
В мовчанні душі поєднались
Створивши цілеє єство
Що день та ніч самі блукали
У пошуках свого
Своєї рідної частинки
У пошуках себе
Що віднайшовши половинку
Почули спів небес
п'ятниця, 02.03.2012
Брутальний хлопець на ім’я Антон
Не раз встрявав у різні справи кепські
Та він брутал, і що б там не було
Робив він все те, щоб подобатись «нівєсті»
«Нівєста» Лєна дівчина теж та
Брутальний нрав ще з молоком впитала
Окрім цигарок, сємочек й бухла (вина)
Вона в житті своїм нічого більш й не знала
Культур – мультуром звісно тут не пахне
Та все ж любов у них палка тоді була
Він крав пивко і сємочки у маркеті
Вона від подарунків тих цвіла
Прийди до мене опівно’чі
Я вкрию ласкою тебе
Погляну ніжно в твої очі
Та пригорну до себе
Теплом своїм я поділюсь
Й зігрію твої руки
І знов в ці очі подивлюсь
Бо завтра день розлуки
Ти ладна вірити у все
Та не у день прийдешній
Що в раз ущент все рознесе
Й залишить твої плечі
В холодний вечір без тепла
Що дарував тобі я
Без ніжних дотиків злегка
Які ти так любила
середа, 29.02.2012
Розмиті спогади в яких твоє обличчя
Немов примара виника в пітьмі
Там була осінь й жовте листя втішне
Яке збирали ми маленькими дітьми
Ти була радісна й усмішкою осяяна
Та все ж печаль жила в твоїх очах
Ти знала вже тоді, ти добре знала
Що кілометри розведуть наш спільний шлях
В той день йшов дощ так сильно і нещадно
Ти подзвонила та мовчала довгий час
І врешті решт промовила благально
«Пробач мені, будь ласка, за цей фарс»
Літак взлетів, залишилась лиш тиша
Та запитання у моїх пустих очах
«Що ж змусило тебе змінити рішення,
Та проміняти нас на те брутальне США»
Залишились лиш спогади, в яких твоє обличчя
Немов примара виника в пітьмі
В них була осінь й жовте листя втішне
Яке збирали ми маленькими дітьми
вівторок, 28.02.2012
Дивно. Дивно споглядати, як не можеш дотримати слова даного самому собі. Ще дивніше, що розумієш це й не знаєш, як з цим боротись….
Скільки разів казав собі: не потрібно залипати в Інтернеті, це все пусте марнування часу. Та досить лиш підійти до ноутбуку чи комп’ютера де є мережа й на хвилинку запустити браузер, як втягуєшся й не можеш відірватись. Ще бісить те, що нічого ж корисного там немає, й якщо прослідити й проаналізувати всі сайти, які відвідуєш, напрошується зразу питання: якого біса там втикати стільки часу ???
І кожен раз одне і те ж. кожен день все повторюється: запускаєш браузер і втикаєш, оновлюючи сторінку, ніби там має з’явитись щось нове…
А все починається з самообманного втішання: зайду перевірити пошту, авось там щось дуже важливе. А там лише пару привітів від друзів – спамерів. І курсор впевнено рухається на закладочки з твоїми улюбленими сайтами – вампірами.
А колись люди писали листи на папері, та й про спам ніхто не знав. І скільки часу було в їхньому розпорядженні. І жили вони в реальному світі, і мали реальних друзів й розваги, й реально відчували життя.
Якось так буває часом
Що не знаєш, як зробить
Чи піти й «наритись» в квашу
Чи поринути в блакить
Вибір цей не завжди вірний
І буває хибним він
То поринеш в якусь квашу
То нариєшся у синь
Пестощі без права на надії
На ранок завтра цього вже не буде
І кожен з нас навряд чи їх згадає
Хоч зараз нам з тобою ніби то і добре
Кому потрібні пестощі без «завтра»
Це все забави «одноразового » світу
Фальшиві посмішки та пристрасне мовчання
В байдужих поглядах розбещеного віку
|
|
